Останнє у блогах

Більше

Архів


Назар Задніпровський

Людмила Чичканьова , 27.01.2011 10:19

Цим інтерв’ю я вирішила розпочати нову рубрику в блозі - "Обличчя з екрану". Скорочений варіант моєї розмови  з Назаром нещодавно було опубліковано в "Газеті по-українськи". Вам пропоную повний текст.

 

НАЗАР ЗАДНІПРОВСЬКИЙ: «КАЙФУЮ, КОЛИ ЛЮДИ СМІЮТЬСЯ»

 

Заслужений артист України Назар Задніпровський, який вже має на власному рахунку 15-й сезон у Національному театрі ім. І. Франка, каже, що вже і в житті, та й у професії «щось і повидав, і щось «поїв». А взагалі Назар напрочуд позитивна людина. Коли спілкуєшся з ним, відчуваєш не лише професійний запал, але й щиру відвертість хоч і молодого ще, але вже досить досвідченого, сповненого енергією актора, якому насправді вже трохи й затісно в класичному театральному репертуарі - яким би насиченим, цікавим та оригінальним він не був. Потрапивши рік тому до творчої групи, яка створює комедійну пародійну телепрограму  «Велика різниця», Назар отримав можливість розкрити себе в улюбленому ним гумористичному жанрі. Про це та інше - наша з ним розмова. 

  - Назаре,  у Вас - справжньої дитини театрального «закулісся» -  не було іншого вибору, аніж торувати шлях батьків та дідів?

- Мій прихід до театрального інституту був зумовлений тим, що мені поталанило у четвертому поколінні представляти досить відому театральну династію. Щілина для маневру, звичайно була, але батько буквально копняками намагався загнати мене саме до театрального інституту. Та й бабусі Юлії Семенівні Ткаченко - Народній артистці України, - яку я дуже любив, - так само хотілося, звичайно, щоб я продовжив справу прадіда. Але вона була дуже делікатною людиною і ніколи не тиснула на мене. Ще десь після  8-го класу я думав, а чи не піти мені до кулінарного технікуму? На той час я вже любив не тільки смачно поїсти, але й добре готував їжу сам і ставився до цього серйозно.  Але батько сказав: «Подивись на мене - я теж непогано готую, але це моє хобі і йому нічого не заважає».  Тоді я подумав  - якщо моє акторське життя складеться вдало, ніщо не завадить мені колись у майбутньому відкрити якийсь свій ресторанчик...

В музеї тетру ім. І.Франка, поруч зі скульптурною фігурою своєї бабусі - Народної артистки України Ю.Ткаченко

"Приходжу - обійму, поцілую, поговоримо..."

***

- За радянських часів здобуття акторської освіти було престижним. Тепер навпаки - сьогодні актором кіно, телебачення може стати хто завгодно. Як і журналістом, до речі.

- За журналістів не скажу, а от престиж акторства значною мірою залежить від педагогів. Повмирали Майстри своєї справи.  При всій моїй повазі до викладачів, які працюють зараз у театральному інституті, відзначу: одразу відчувається, хто належить до старої формації, до тих, хто чомусь може навчити у професії, а хто, на жаль, ні. Молоді викладачі - необстріляні, позбавлені життєвого і творчого  досвіду, - у них і студенти такі виходять. Якщо приходять в театр - то найчастіше з 10 таких випускників хіба що один щось реально розуміє в професії. Решту театр змушений навчати своїм коштом. Так, при бажанні з роками вони стають театральними акторами, але на це йде час і гроші усталеного колективу. А для цього потрібно ще й те, щоб в такого актора повірили і режисер, і колектив, і художнє керівництво. Можливо, воно й принесе свої дивіденди в майбутньому - але не завжди так трапляється. Згадуючи своє,  скажу - мене довго ганяли по всіх масовках, хоча вже на другий рік ввели і на велику роль. Покійний Сергій Данченко повірив у мене, і в мене все вийшло - це був «Бал злодіїв»...

В Музеї, на фоні династії Задніпровських

 

- Ви  студіювалися в одного з найвідоміших викладачів театрального інституту імені Карпенка-Карого...

-  Так, я навчався у професора Бориса Петровича Ставицького. Це була  прекрасна, фантастична людина! Вважаю, мені надзвичайно, безмежно  пощастило, що я потрапив саме до нього.  Характер у нього був трішечки важким, - але це типово для акторів, - але педагогом він був від Бога, це точно. Те, чому він нас навчив, - безцінне. Не секрет, що здебільшого театри - це гадючники. І в Києві таке трапляється, але дякувати, театр ім. Франка цим не страждає. У нас тут є свої принципи, є свої зірки, яким, можливо, вже трошки важко з іншими на одному гектарі, але у нас театр людяний. От у цьому мені повезло, що я саме в цьому театрі опинився. Звичайно, тут теж не малина, адже працює величезний колектив, і кожен з нас сам себе поважає, сам себе більше любить, сам себе більше цінує - раз я актор, то я найкращий. Але в мистецтві без цього не можна. Актор повинен бути розумно самолюбним. Інакше з тебе не буде актора, не буде зірки. Обов’язково треба себе поважати, але не можна бути самозакоханим, бо коли до цього ще додаються звання - заслуженого, народного, тоді з тебе так випирає, що нічого вдіяти вже не зможеш. От саме Борис Петрович нас до цього підготував. В нас на курсі так складалося ще з перших курсів, що і тьорки якісь були, і сварки, і примирення - і так він нас зліпив, що на четвертому курсі ми вже були дуже дружнім ансамблем, розуміли один одного і в житті, і на сцені.

- У Вашому житті вже було кіно - була досить яскрава роль в серіалі «Пісня, довжиною за життя», присвяченому Леоніду Утьосову.

-         Так, я трошки доторкнувся до кіно. Але трошки (сміється).

-         Є різниця?

-         Звичайно...Бути прекрасним кіноактором - це одне, театральним - це зовсім інше. Не буду казати про весь світ, але от в Америці є розподіл - зірки Бродвею майже не йдуть у Голівуд. Але ж на Бродвеї їм немає рівних.  У колишньому СРСР так само були одиниці, які і в театрі гарно грали, і в кіно сяяли. Їх одразу видно. І в нашому театрі теж є багато таких акторів. Я допіру себе так само вважав театральним актором. Але досвід видався цікавим, хоч і важко було на зйомках. Там теж треба мати досвід, зокрема, досвід роботи  крупним планом. Але, думаю, в кіно теж все приходить з роками. Раніше в мене на нього часу не було зовсім, але тепер, коли я вже не зайнятий в масовках і навіть можу собі дозволити відмовлятися від чогось, раптом в мене вивільнився якийсь час. Телевізійний досвід в мене був - пам’ятаєте, була гумористична програма «Біла ворона»? Я взагалі вважаю себе комедійним актором. Навіть коли просто розповідаю анекдот - отримую кайф.

-         Розумію, що суть кайфування важко пояснити, а все ж таки?..

-          Я люблю смішити людей, я кайфую, коли люди сміються. Сміхом люди збільшують собі життя, додають здоров’я. Життя в нас складне, противне, холодне, голодне, я не знаю, що далі буде з цими кризами-перекризами... І коли люди хочуть посміятися, відпочити - я їх розумію, і мені цікаво їх веселити. Так, у нас багато блискучих трагічних акторів, але я не вважаю, що зараз час трагедій. Треба перечекати, дати глядачу можливість розважитися. Час від часу, звичайно, в репертуарі мають бути і трагедії, але переважно я за сатиру. Треба висміювати сьогодення - професійно, грамотно, з хорошим гумором. І тоді народ зрозуміє, що не все в житті так хреново, як зараз. Посміхнутися, посміятися над проблемами - і настрій покращиться. І тут варто говорити про сучасну роль телебачення. Адже скільки людей з різних причин сьогодні не можуть потрапити до театру. В когось грошей на це немає, в інших - часу, а  виїхати за межі Києва - так там і піти людям нема куди. Ви бачили, в якому стані зараз сільські клуби? Як там можна щось пристойне показувати? Я це знаю і розумію, бо до нашого театру ім. Франка інколи з Київської області людей автобусами везуть - їм це цікаво, потрібно, але ж таке  трапляється в житті нечасто. Натомість що пропонує телебачення? Жінки дивляться мильні опери, чоловіки - футбол, а всі разом - новини, які в нас «навчилися» робити, ох навчилися... А коли ж людям сміятися?..

-  А як Ви потрапили до «Великої різниці»?

- Я дуже зрадів, коли з’явилася в ефірі «Велика різниця по-українськи». Російську дивися із захопленням - я дуже люблю все нове і цікаве. І я не міг втратити свій шанс, аби потрапити у цю програму. Це не було так, що мене запросили: «Назар, прийдіть і працюйте з нами».  Ні, я побачив рекламу, на сайті ICTV знайшов інформацію про кастинги і пішов...

"Сильвестр Сталлоне" - останні штрихи

 

- Цікаво, як будується робота в цьому колективі, адже переважно це - «збірна солянка»...

- Там театр в мініатюрі. Мені дуже сподобалося - бо все по-справжньому. Виснажливі репетиції, виснажливі танці - це не якийсь шараш-монтаж...Все поставлено на  професійні рейки. Я бачив, що в Москві в них все організовано дуже серйозно, і в Україну вони прийшли не для того, щоб програти. І слава Богу, що після жорстких відсівів у нас зібрався такий колектив. І перемога в «Телетриумфі» (номінація «Найкраща гумористична програма України») менш, ніж за рік ефіру - зайвий доказ. І я весь цей час маю велике задоволення від роботи. Нас є 5-6 професійних акторів: Віктор Андрієнко, харківські актори Ігор Арнаутов, Вячеслав Гіндін, актриса з Полтави Наталя Гнітій, Євген Лунченко... І навколо нас - молодь-КВНщики, які так само намагаються працювати на високому рівні, багато чого навчаються просто зльоту, вони по-хорошому голодні до роботи, до слави - і у цьому нічогісінько поганого! Окрім того, у нас прекрасні автори, і тому працювати надзвичайно цікаво.

В образі Віктора Бронюка

Майже викапаний Віктор Бронюк...

- А як складаються стосунки з російською «Великою різницею»?

- З московським колективом у нас одна велика сім’я. Я і кілька колег їздимо  туди на зйомки в російських програмах. Незабаром буде запущено і білоруську «Велику різницю» - тобто проект розширюється, будемо мандрувати маршрутом «Київ-Москва-Мінськ», а столицею гумору, звичайно, залишатиметься Одеса - саме там проходитимуть наші щорічні фестивалі.

- Ваш батько свого часу був депутатом Кивської міської ради, тобто, як кажуть «сходив у політику». Чи не передалося Вам бажання брати участь у суспільно-політичному житті?

- Дійсно, за мерства Олександра Омельченка батько одну каденцію відбув депутатом Київської міської ради. Але на другий раз вже програв дуже багатому дяді, і навіть був радий, що звідти пішов, бо  тоді вже починалося оце остаточне прокисання політикуму. Зараз іти у владу? Я навіть не можу навести приклад, щоб поєднувалися такі поняття, як депутат і, наприклад, совість та порядність. Можливо, для рідних та друзів депутати і виглядають і совісними, і порядними, але це тільки для найближчого оточення. Бо коли попадаєш в ту багнюку - треба визначатися: або ти включаєшся у ті правила і залишаєшся у політиці, або тебе випльовують.  Вважаю, що політиком так само, мабуть, як і актором,  треба народитися. Я не думаю, що артисти мають лізти в політику. Ну, ще там десь в міністерстві культури - помічниками чи радниками...А йти в депутати, потрапити на 5 років до Верховної Ради заради великої пенсії чи ще там чогось, а потім 20-30 років про те жалкувати і соромитися - ні...Політика - це окреме життя. Я розумію, чого наші бізнесмени туди пруться. Для них це драйв - начебто для життя все є, але ж там можна кинути когось, там адреналін, там нерви, там змагання...

- Але ж напевно Вас запрошували у якісь групи підтримки певних політиків?  

- Ні, особисто - ні. Але спокуса така, звичайно є, адже партій в Україні до біса - є де поїздити і є де заробити. Але коли актор світиться у виборчих турах - це означає, що він з цього щось має і що це робиться заради бабла. Бо коли ти  висиш на біг-борді, то спочатку воно начебто нічого, а потім, коли твій кандидат починає позоритися, і до нього змінюється ставлення, то і до твоєї біг-морди ставляться погано: адже ти рекламував, ти переконував людей, що це добре. І тоді що робити - ходити і всім щось пояснювати? Або просто відморозитися і плювати на такі дорікання?..

- Дійсно, краще давайте повернемося до теми театру. З афіш зрозуміло, що Ви зараз завантажені «під завязку»...

- Так, працюю багато, є дуже цікаві проекти. Остання робота, яку ми презентували глядачу напередодні Нового року, - «Урус-шайтан» Ігоря Афанасенка. Він спеціально приїхав з Америки, щоб зробити виставу на тему  української героїчної класики. Сам написав п’єсу про отамана Сірка. Граю там ад’ютанта Кутузова - дуже цікава роль. Спочатку вона була просто яскравою, а потім герою додали тексту - і тепер вона просто блискуча.

- А як у Вас на все часу вистачає? Адже зйомки на телебаченні - процес тривалий, затяжний. -

-         Так, з часом дійсно напряг. Бо й репетиції у театрі йдуть постійно, і у «Великій різниці» велике навантаження. Треба це все якось встигати. Але Богдан Сильвестрович Ступка (художній керівник театру ім.. І.Франка) сам часто знімається, тому розуміє мій графік. Розгрібаємо - у нас все нормально в цьому відношенні. А ще я зайнятий у «Кайдашевій сім’ї»  - раджу    всім подивитися, чудова вистава, в якій я граю Лавріна.  Окрім того, «Кін» - моя роль там невеличка, але я люблю її яскраво робити. А ще  «Тевьє-Тевель», в мене - Моттл. Знаєте, виходити і грати на сцені зі Ступкою - це щастя. Є такі вистави у театрі, коли виходиш на сцену і відчуваєш, що доторкнувся до легенди. Це надзвичайне почуття. Ти не стояв у витоків, ти не створював цю виставу, ти прийшов у театр - а вона вже йшла багато років. І тебе не зразу вводять у таку виставу - на це потрібен час, для зросту, для розуміння якихось речей, - і коли тобі випадає шанс зіграти у такій виставі, це маєш за величезне щастя - і що з такими акторами граєш, і що в такому матеріалі...Нема чого жалітися - багато було вже в мене цікавих ролей. Адже театр - це своєрідний конвейер.   Репертуар має оновлюватися, треба експериментувати і з матеріалом, і з глядачем. Якщо згадати середину 90-х років, коли я прийшов працювати у театр, ситуація була дуже складна - в кращому випадку робилася одна-дві нові вистави на рік, зараз - тьху-тьху, все набагато краще. Знаходяться в театра і спонсори,  є в керівництва бажання оновлювати репертуар і воно відшукує  фінанси, щоб запрошувати цікавих режисерів для нових постановок.

-         Невже для театра гроші настільки важлива річ?

-         Аякже! Театр повинен мати гроші на хороші декорації, на хороші костюми, на хороших режисерів - і тоді все буде гаразд. Це жах, коли за браком грошей актори виступають в старих потертих костюмах з підбору - це неправильно і навіть соромно. Якщо ми маємо зацікавлювати глядача, дивувати його - то хіба можна, щоб людина, яка приходить на всі прем’єри, в різних виставах бачила акторів у тих самих костюмах?  Але ж саме так живуть здебільшого муніципальні театри по всій Україні. І в цьому, на жаль, віддзеркалюється ставлення влади до власної культури.

-          В яких виставах Ви ще зайняті зараз?  

-         У мене зараз іще йде «Сентиментальний круїз», остання прем’єра - Дж. Прістлі «Скандальна історія містера Кетла та місіс Мун» настільки сучасна, хоч і написана в 60-роки. А ще я багато зайнятий в казочках для дітей - це теж мій улюблений жанр. Граю в «Котигорошко» та  «Бременських музикантах». До речі, просто обожнюю озвучувати мультики - зараз мене часто кличуть в різні студії, де ставляться серйозно до того, щоб лунала чиста українська мова.  Я тут більший кайф ловлю,  ніж від серйозного кіно - мені дуже подобається, коли сміються діточки, коли їм радісно і весело.

-         Кожен театральний колектив має свої міфи, легенди і навіть анекдоти. А що веселого люблять згадувати франківці?

-         Так, дійсно, в нас багато буває смішного...Ну, давайте пару-трійку дійсно легендарних випадків згадаємо. Перша історія просто класична - я її вже розповідав на телебаченні. Йде у нас прогон «Отелло». Фінальна сцена -  Отелло-Хостікоєв вмирає на сцені. Бенюк-Яго вже відіграв своє і сидить у залі. І підходить до Бенюка людина, яка відповідала на той час в театрі за постановочну частину: декорації, освітлення тощо. Дорослий такий дядечко, стоїть у партері і щиро-щиро плаче -  аж зі сльозами, які котяться по обличчю, а він витирає їх руками. Богдан Михайлович підходить до нього, руку на плече кладе і питає: «Що, отак Вам подобається?..» А той хлипає і відповідає: «У Вас стільки порушень техніки безпеки на сцені...». ...Так (задумується), із сучасного життя я нічого розповідати не буду...щоб рапотом кого не образити, а от вам історія із 70-х. Показували «Порт-Артур ». Під кінець першої дії звучить такий текст: «Броненосець затонув... - Так на ньому ж адмірал Макаров!». І в цю мить матроси мають мовчки зняти свої безкозирки, а під траурну музику має закритися завіса. Один з оркестрових акторів, як з’ясувалося потім,  був трошки напідпитку і вирішив, схоже, додати сцені трагізму. Стоїть він на авансцені і під слова: «Так на ньому ж  адмірал...» виходить уперед і видає емоцію: «Ех, (...) твою мать!». Завіса.  Ну, а наостанок розповім історію про незабутнього Миколу Федоровича Яковченка. Не секрет, що він так само любив чарочку-іншу хильнути. І одного разу взимку донька, яка страшенно з цим боролася, заховала його верхній одяг, щоб він не зміг вийти за пляшкою з хати. Та його це не зупинило. Він просто у піжамі вискочив на вулицю, забіг до магазинчика і з тим шкаликом хутко повертається додому. А жив він поруч із театром. Тут раптом йому назустріч два Народних артиста України: мій дід Михайло  Олександрович Задніпровський та Аркадій Петрович Гашинський. Вони в теплих пальто, обмотані теплими красивими кашне, звертаються до нього: «О, Миколо Федоровичу, йдіть-но до нас, поговоримо...» А він їм: «Лєтом поговорім. Лєтом...»,  - і юркнув до під’їзду. 

- Назаре, у Вас підростає син - його теж чекає батьківське благословення на акторську долю? 

- Синові вже три рочки, і мені здається, що дійсно в нього та щілина ще менша - він так само мусить продовжити династію. Звичайно, якщо буде його бажання і буде талант. Я дуже хочу, щоб він був талановитим, і щоб переплюнув мене у цьому плані. Задатки в нього є, це вже навіть зараз помітно. Акторство з нього пре вже в різні боки. Тепер це можна  навіть називати навіть родинним бізнесом - хоча в радянські часи це не завжди віталося.  Тепер, слава Богу, визнано, що династії можуть бути і в акторів, не лише в шахтарів.

 ----



* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Shift+Enter.

Про автора:
Викладач, журналіст


Коментарі наших відвідувачів:


+ Додати
 введіть код  

Всі записи:

Головна RSS